Василь Горбаль: «Мене завжди називали нетиповим регіоналом»

На піку банкірської кар’єри Василь Горбаль змінив крісло свого кабінету на місце у Верховній Раді України. В парламенті його теж чекав успіх. Горбаль пройшов шлях від звичайного мажоритарника до одного з лідерів Партії регіонів. За цей час він займав посади у різних владних структурах, зокрема очолював Львівську обласну адміністрацію. Наша розмова — про його політичну діяльність.

- Ви — дипломований економіст-міжнародник. Про фах дипломата Ви мріяли ще у школі, також Ви чудово володієте трьома іноземними мовами: англійською, французькою, німецькою. Як потрапили у банківський сектор і чи не шкодуєте про свій вибір?

- У школі я був переможцем різноманітних олімпіад із математики, тому батьки і викладачі радили мені технічний виш. Але я хотів бути дипломатом, тож вибрав факультет міжнародних відносин, де була спеціальність “Міжнародна економіка”, тому при вступі математика стала в пригоді. Згодом я зацікавився і фінансами.

Після третього курсу я потрапив на навчання у Німеччину. Це була перша програма обміну студентів у об’єднаній Німеччині. Я поїхав за рекомендацією завідувача кафедри, який ставився до мене прихильно. Вивчення економічних дисциплін вимагало математичних знань, і мені це було на руку.

Я міг залишитися в Німеччині, тим паче, що мав запрошення від місцевого банку. Але повернувся. Тогочасний заступник міністра економіки Віктора Пинзеника пообіцяла мені райдужні перспективи державної служби. Я порадився з батьками, яким ідея сподобалась, і прийшов на роботу до міністерства економіки. Отримав хороший досвід, адже працював із документообігом по всій вертикалі відомства.

- Наскільки це  вплинуло на вашу кар’єру банкіра?

- В Україні банки тільки засновувалися. Коли я заявив, що йду з міністерства, охочих запропонувати мені роботу в банку було достатньо. Першим став «Транскредобанк», потім я продовжив роботу в ряді інших установ і чітко визначився щодо своєї діяльності. Коли я очолив «Укргазбанк», мені було 25 років. Фактично я став наймолодшим головою правління банку в Україні.

- Чи вважаєте себе реалізованим у цій сфері?

- Я не стільки хотів реалізувати себе, скільки мав бажання створити потужний банк. І це вдалося. «Укргазбанк» пережив кризу, хоч я і втратив над ним контроль. Мені можна закидати будь-що, але через банкрутство установи ніхто не втратив роботу, а жоден із клієнтів не загубив своїх грошей.

Власником банку стала держава, і він до сьогодні успішно функціонує. Наприклад, львівська громада прийняла рішення перевести всі рахунки до філії «Укргазбанку». Процедура проводилася в межах відкритого конкурсу без мого лобіювання.

- У квітні 2002-го, у тридцятирічному віці, Ви розпочали свою політичну кар’єру, перейшовши у статус почесного президента «Укргазбанку», вперше ставши депутатом Верховної Ради як самовисуванець. Наскільки змінилася політика за цей час?

- Останній спокійний період у політиці якраз припав на 2002-2003 рік. Країна демонструвала ріст, а в парламенті обговорювали багато конструктивних ідей. В ті часи українська політика ще не була поділена на два табори. Спостерігалися протистояння між деякими націонал-демократами і комуністами, але це більше нагадувало бутафорію.

А у 2004 році парламент розділився. Поділ пройшов не по осі «Ющенко – Янукович», а по осі прихильників і противників того курсу, якого трималась Україна. Але під час Помаранчевої революції між депутатами різних штабів існувало спілкування. Ми могли, наприклад, зустрічатися й обговорювати, як провести колони прихильників обох кандидатів в президенти, щоб унеможливити сутички.

- Це була дисципліна того часу чи культура депутатів?

- Існував внутрішній порядок, який мав кілька передумов. По-перше, я обирався як мажоритарник у Києві. По-друге, не було мегафракцій і голос кожного депутата не залишався непочутим. Будь-хто з депутатів міг потрапити до Президента.

- Чим для Вас є політика?

- Це мистецтво домовлятися і приймати рішення, які змінюють реальний стан речей. Своє депутатство я розпочинав із ілюзіями. Я не розумів, що законопроект можуть тримати на розгляді, допоки не з’явиться політична воля для його прийняття. Згодом усі ці ілюзії зникли.

Але я як банкір у парламенті почувався зручно. «Укргазбанк» був універсальним і працював із клієнтами різних сфер. Спілкуючись із аграрними і промисловими компаніями, я добре розумів, які проблеми потрібно вирішувати на законодавчому рівні.

- У квітні 2010-го президент Віктор Янукович призначив Вас головою Львівської обласної держадміністрації, він же 21 грудня того ж року підписав указ про звільнення. Чим запам’яталася Вам робота на посаді губернатора Львова?

- Очолити область, де я народився, стало для мене викликом. Я був наймолодшим головою області в Україні й першим губернатором-львів’янином. Андрій Садовий на одній із зустрічей так і представив мене міським депутатам: із часів Данила Галицького область вперше очолив її уродженець.

Але мій період губернаторства був коротким, і багато зробити не вдалося. Хоча я досягнув того, аби при формуванні національного бюджету Львівська область стала окремим рядком. Допомогли мої лобістські здібності в уряді. Також відзначу, що вибори до місцевих рад у 2010 році відбулися без жодних протестів біля ОДА, що є типовим для Львова. Попри це, в мою сторону лунало багато критики, особливо зі сторони «Свободи».

- Як Ви оцінюєте місце «Свободи» в українській політиці?

- Я поважаю всі ідеологічні партії, вони мають місце на політичній карті України. Але такі партії повинні еволюціонувати. Наприклад, комуністи перетворилися на лідероорієнтований організм, який тримався довкола Петра Симоненка. «Свобода» також не змогла еволюціонувати. Вона отримала місце в парламенті, але залишилася вуличною партією.

- «Самопомочі» вдалося не повторити цю помилку?

- «Самопомочі» грає на руку феномен Садового: позитивний мер і позитивне місто. Гостям Львова, які заїхали відпочити на вихідних, місто виглядає успішним. Садовий вдало спроектував цей імідж на партію.

- Яке місце у політичному житті країни може зайняти нова політична партія, що зараз формується на основі «ДемАльянсу»?

- Я не розумію ідеології даної партії. Це спроба певних людей залишитися в політиці, де їм комфортно. Партія активно використовує антикорупційну риторику, але складно уявити політика, який би не говорив про боротьбу з корупцією. Я хочу зрозуміти місце цієї партії на політичній карті України. Поки ситуація нагадує розділення одного і того ж електорату між різними проектами.

- Ви були членом Партії регіонів. Останні два роки українське суспільство вживає слово «регіонал» у негативному контексті. Відчуваєте наявність ярликів у політиці?

-Мав такий ярлик, але мене завжди називали нетиповим регіоналом через інше походження та іншу освіту. І в 2010 році це проявилося у конфлікті з Віктором Януковичем. Я вважав: потрібно не розхитувати країну, а шукати прихильників на Західній Україні. Повторити те, що зробив Кучма, за якого на виборах у 1994 році Захід не голосував, а через п’ять років підтримав майже на 100 %. Проте в партії були люди, які радили Януковичу робити навпаки. Мовляв, Схід —  стабільний електорат і треба йти шляхом протистояння.

З іншої сторони, сьогодні в парламенті є багато колишніх регіоналів, яким байдужі ярлики. Часто «регіонал» – це елемент спекуляції, що дає змогу відмовити у співробітництві. У кожної людини своя історія, а будь-яке тавро завжди є хибним.

- Ви тривалий час працювали радником на громадських засадах Прем’єр-міністра України Миколи Азарова. Як оцінюєте роботу уряду Азарова?

- Плюси уряду Азарова — це жорстка звітність усіх міністерств і відомств, контроль як по горизонталі, так і по вертикалі. Виконавча влада спілкувалася з губернаторами, а селекторні й тематичні наради були практикою. Сьогодні схожу модель управління налагоджує Володимир Гройсман, адже за попереднього прем’єрства Яценюка голів ОДА взагалі не збирали.

Азаров прагнув до того, аби проявляти державний менеджмент. Хоча система чітких вертикалей розвивала не тільки управління, але й корупцію. Це було побічним ефектом.

- На початку 90-х Ви разом із Міхо Саакашвілі навчалися у Київському інституті міжнародних відносин при КНУ ім. Т. Шевченка та отримали спеціальність економіста-міжнародника. Якими нині є Ваші стосунки з Михаїлом Саакашвілі?

- Колись ми спілкувалися частіше, особливо в часи його президентства. Сьогодні оточення Саакашвілі всіх, хто потрапляє в його орбіту, вважає конкурентами у майбутніх невідомих політичних проектах. Тому я прийняв рішення не муляти їхніх очей і спілкуватися з Міхо тільки в разі потреби.

Саакашвілі зробив помилку, коли погодився очолити Одеський регіон. Чинна система не дає можливості реформувати окрему область. Можна бути найкращим керівником, але температура регіону все одно не відрізнятиметься від середньої по Україні.

- Як Ви оцінюєте діяльність Національного банку в умовах кризи фінансового сектора?

- Можна довго критикувати, але не знаю, як би я діяв у схожій ситуації. Складно змінювати банківський сектор, випередивши при цьому реформування економіки загалом. Одне та інше повинно відбуватися на паралельних курсах.

Хтось із урядовців говорив, що наша конкурентна перевага — низькі заробітні плати у перерахунку на долари. Це мало би привернути увагу інвесторів, проте вони чомусь в Україну не спішать.

- Знаємо, що Василь Горбаль активно підтримує розвиток і популяризацію дитячого спорту та спортивних програм. Що спонукає займатися благодійністю?

- Близькі й друзі завжди називали мене занадто добрим. Можливо, це просто внутрішня потреба допомагати людям. Я часто засмучуюся, коли не маю змоги комусь допомогти. На жаль, сьогодні в мене вже немає стільки фінансових можливостей для благодійності, як раніше.

- Свого часу Ви були нагороджені Орденом «За заслуги» III ступеня, Орденом «Слава на вірність Вітчизні» III ступеня. Чим для Вас є ці нагороди?

- Я отримав нагороду «За заслуги» після запуску автомобільного заводу «Єврокар» на Закарпатті. Це було будівництво посеред чистого поля, яке стало невикористаним шансом українського автопрому. Проте потім я помітив, що нагороди й ордени почали роздавати з будь-якого приводу. Така тенденція продовжується і сьогодні. Люди, здається, почали їх колекціонувати. Якщо в тебе є третій ступень, потрібно здобути і другий, і перший. А володіти відзнаками трьох ступенів може тільки «золота» людина, якій не потрібно доводити свою поважність нагородами.

- Ви народилися у Львові, тут батьки, проте вже давно живете і працюєте у Києві. Чим для Вас є Львів та Київ?

- Київ набагато динамічніший у порівнянні зі Львовом, але в рази спокійніший у порівнянні з іншими мегаполісами. Проте мій життєвий темп швидший, ніж той, який притаманний Києву. Повільний ритм — не моє. Я помітив це ще на нарадах в ЛОДА. А Львів завжди залишається домівкою.

- Ще знаємо, що Ви колекціонуєте монети української незалежності, любите слухати Андреа Бочеллі. З дитинства займалися гірськими лижами. Який Ваш улюблений відпочинок?

- Гірські лижі — це типове захоплення львів’ян, адже завжди можна поїхати у Славське. На лижах потрібно слідкувати за трасою, тому думати про проблеми не вийде, інакше все закінчиться травмами. Ще люблю баню, туди також із поганими думками краще не заходити. А сьогодні подобається звичайний сімейний відпочинок, хоча я псую його телефонною залежністю.

- Минулого року Ви вступили у шлюб, повінчалися. Чим для Вас є сім’я?

- Моя дружина — адвокат. З нею познайомив друг та кум, а на той час і її клієнт, що дуже переймався моїм холостяцьким статусом. Після зустрічі одразу склалося враження, що ми знаємо один одного роки. Я дуже пишаюся тим, що друзі та колеги називають мою Наталю одним із кращих адвокатів України, і тим, що я надихнув її на ведення власного блогу, який користується шаленою популярністю. Думаю, що незабаром буде і вихід книги.
У кожного бувають злети і падіння. А єдині люди, які з тобою залишаться в біді, — твої рідні й близькі. На певному етапі стрімкого розвитку кар’єри я не розумів цих тонкощів. Але життя мене приземлило і розставило все по своїх місцях.