Михайло Цимбалюк: «Я ніколи не боявся брати на себе відповідальність і працювати там, де є складно»

Маючи за плечима багаторічний досвід управління як у міліцейських органах, так і в обласних державних адміністраціях,Михайло Цимбалюк нині працює на політичній ниві. Та свою звичку мислити та діяти відповідально, стратегічно мудро та як господарник, чоловік переніс і в політику – про це сьогодні розмова з головою ЛОО партії ВО «Батьківщина» Михайлом Цимбалюком.

-          Пане Михайле, у грудні 2015-ого, одразу після виборів, Ви очолили львівський осередок «Батьківщини». Це було доволі несподівано як для людини, що до того завжди залишалася безпартійною. Що спонукало Вас до цього кроку? І чому саме ВО «Батьківщина»?

-         У народі кажуть: якщо ти не займаєшся політикою, то політика займеться тобою. Проте все своє свідоме життя я залишався осторонь політики. До недавнього часу не був членом жодної партії й вважав це перевагою, адже це допомагало мені реалізовувати всі свої проекти на всіх посадах, де би не працював.

Та наприкінці 2015 року, після виборів, я отримав пропозицію очолити партійний осередок – тоді й вирішив спробувати себе у політиці. Мій вибір не випадково припав на ВО «Батьківщина», оскільки давно, ще з 2004-ого, знав Юлію Тимошенко. У 2009-ому, коли очолював міліцію Полтавщини, мені навіть довелося за її сприяння збудувати управління міліції у Полтаві. Більше зрозуміти Юлію Володимирівну як політика і державного діяча мав змогу згодом на розширеній колегії МВС, що тоді очолював Юрій Луценко, на засіданнях якої була Юлія Тимошенко. Згодом після звільнення з в’язниці Юлії Володимирівни, коли її партія переживала нелегкі часи, я остаточно прийняв рішення про вступ до лав ВО «Батьківщина», оскільки зрозумів: нині лише через політичну платформу можна вибудовувати перспективи, щоб потім втілювати їх у життя. Пропозицію очолити львівський осередок партії, за словами Юлії Тимошенко як один із ключових, я отримав, працюючи в її виборчому штабі. Для мене це було непросте рішення, але я його прийняв і на сьогоднішній день впевнений, що вчинив правильно. Партія «Батьківщина» – не тимчасовий політичний проект, а єдина партія в Україні, яка всюди зберегла свої осередки, маючи 17-річний досвід, що є близьким до європейських традицій.

-         Ви прийшли у політику, будучи уже генерал-лейтенантом міліції, доктором юридичних наук, професором; маючи за плечима досвід колишнього голови ОДА та обласної міліції. Як цей досвід вплинув на Вашу нинішню роботу?

-         Переконаний, що досвід мені лише допомагає. Адже знаю політичні проекти як ззовні, так і зсередини. Молю Бога, аби я твердо ступав по політичній ниві й не розчарувався в тому, що відбувається нині в політиці. Хочеться, аби українська політика нарешті позбулася того всього «болота» та набула європейського обличчя. Прагну перенести в цю сферу дисциплінованість, відкриті правила гри, відповідальність, дотримання слова, а не популізм. Переконаний, що спільними зусиллями цього можна досягти.

-         В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що Ваш стиль у роботі: вірити, але перевіряти. Чи працює це правило у політиці?

-         Так, оскільки мій досвід підтверджує, що в політиці немає вічних друзів, так само, як немає вічних ворогів. Тому довіряю не словам, а вчинкам. На жаль, у політиці слова «так» та «ні» завжди означають лише щось наполовину. Нашим політикам ще варто навчитися говорити людям правду навіть тоді, коли помилилися. А щоб не настало розчарування, не потрібно ставити перед іншими зависокі планки.

-         На своєму новому посту Ви вже більше ніж півроку. Яким є Ваше бачення нової посади?

-         Я ніколи не боявся брати на себе відповідальність і працювати там, де є складно. На кожній посаді звик працювати перший день, як останній, а останній, як перший. Хочу, щоб після завершення кожної роботи мене добре згадували. Нині в партії триває процес змін на краще, проте я завжди даю людині шанс виправити становище та готовий вислухати кожного. Вважаю, що завдання керівника партійної організації – бути там, де є люди, та відчути проблеми того, хто звернувся до нас, незалежно від партійної приналежності.

-         В якості очільника Тернопільської обласної адміністраціїВи зустріли буремні події Помаранчевої революції. Якими тоді були Ваші відчуття?

-         Відчуття були непрості. Та я тоді спілкувався з нині покійним Олександром Зінченком. І дякую Богу, що дав мені розум і волю у той час вийти до людей на вулицю і висловити свою позицію. Я сказав, що давав клятву як генерал на служіння українському народові, а не конкретним людям. Отож категорично засудив поділ України. На той сумнозвісний з’їзд у Сєвєродонецьк я теж відмовився їхати, адже Україна була і буде суверенною соборною неподільною державою. Тернополяни мене тоді зрозуміли, напруга стихла. Але в Києві одразу ж почали мене цькувати, мовляв, генерал Цимбалюк як один із керівників області перейшов на сторону народу. Але я завжди був з народом, оскільки сам із нього вийшов та вважаю себе його частиною. Відтоді я завжди звіряю свої вчинки з тим днем.

-         Ви очолювали Львівську ОДА теж у не дуже спокійний період: Львів та область готувалися до Євро-2012, будувалися стадіон, аеропорт, дороги, а на додачу прикрі події 9 травня на Пагорбі Слави. Зараз ситуація у Львові, зокрема зі сміттям, та й в Україні загалом теж далеко непроста. Чи змінилося щось з тих пір?  

-         Змінилося те, що нині більше галичан при центральній владі, бо раніше Львова не розуміли, його боялися. Об’єкти до Євро-2012 будувалися не завдяки, а всупереч Києву. Активно тоді обговорювалася і проблема сміттєзвалища. Але для вирішення будь-якої проблеми потрібен хороший менеджер, господарник, а ще політична воля. Тоді забракло часу, а ще політичної волі, як і забракло її нині. Не потрібно перекладати відповідальність на когось чи заробляти на цьому політичні дивіденди. Вважаю, що при вирішенні проблеми сміття у Львові (я це говорив меру А. Садовому) потрібно зробити поділ на короткострокову перспективу та довгострокову. Короткострокова мала б передбачати укладення угод із містами області про вивіз частини сміття, а територіальні громади отримували би за це кошти для його утилізації. Довгострокова перспектива – знаходження інвестора та будівництво сміттєпереробного заводу. Але паралельно повинна працювати комісія, щоб визначити винного у скоєному. Влада має дати відповідь: як жити далі. І цінність влади – в тому, що кожен спокійно займається своїми обов’язками. Адже насправді демократія – це диктат закону.

-         Як розцінюєте нинішнє становище в Україні?

-         Наш народ вартує кращого відношення влади до себе та політичної відповідальності. Бо один уряд змінив інший, але проблем жоден не вирішив і ніхто за це відповідальності не поніс. Нині уряд замість адресних субсидій грішми пропонує платити пільги майже 70% населення – тим самим держава спонукає людей обманювати та приховувати доходи від оподаткування. А ще ніхто в уряді, на жаль, не думає про створення нових робочих місць та як залучити вкладників. Через недосконале законодавство інвестори тікають із України. Проблему з офшорами потрібно вирішувати, створюючи в Україні сприятливі умови для осідання коштів. Існують давні негаразди і у медицині, освітній сфері. Триває відтік ІТ-спеціалістів, а також науковців за кордон. Замість пошуку своїх господарників запрошують закордонних спеціалістів, безпідставно витрачаючи шалені кошти. Все це через прийняті владою рішення, відповідальність за які ніхто не поніс.

-         Свого часу Ви працювали під керівництвом Юрія Луценка…

-         Коли МВД очолив Юрій Луценко, відкрилася нова сторінка мого життя: я тоді очолив департамент кримінальної міліції у справах неповнолітніх та настільки глибоко вник у цю тему, що донині нею живу. Хоч ми і не афішуємо, проте з однопартійцями постійно відвідуємо сиротинці, надаємо допомогу дітям. Ті два роки роботи у департаменті дали мені у житті сильний поштовх.

-         Знаю, що у всі часи Ви завжди брали участь у вшануванні пам’яті Романа Шухевича, спілкувалися з подружжям Калинець, із Юрієм Шухевичем та іншими відомими особами. Чим для Вас є Україна?

-         Попри те, що на мене часто писали доноси, моя життєва позиція – я завжди залишаюся тим, хто я є. Якщо від поглядів залежить моя посада, то нехай мене її позбавляють. Я з патріотичної, української родини, зростав у тому середовищі. Тому для мене Україна – це не шароварщина. Працюючи у Тернополі, Львові, Полтаві, на Рівненщині, завжди намагався зрозуміти рідний край, вивчав архіви. Україна – вона різна, але не потрібно її розділяти, бо вона єдина. Для мене Україна – це стан душ, це рідна мова, чиста від матюків, коли люди разом ідуть до церкви, підтримують одне одного. Хочеться, щоб зі всієї тієї біди Україна вийшла сильною і не чекала на допомогу, а сама будувала у себе вдома Європу.

-         Вас знають як взірцевого сім’янина: люблячого чоловіка, батька, дідуся. Чим для Вас є родина?

-         Родина для мене є той оберіг, на який я завжди розраховую та який мене завжди оберігає. Щасливий, що любляча дружина, мати мого сина – водночас друг, якій я довіряю і яку я оберігаю від стресів, хоч вона і відчуває все. Дружина – моя гордість і сила. Дякую Богу, що син, якого я завжди оберігав, нині мені ще й друг – ним дуже пишаюся. А коли з’явилася внучка, то життя взагалі розквітло по-новому. Для мене завжди головне – родина. Родина для мене – це все!

     Розмовляла Ірина Запотічна-Ванчосович