Переглянути Найсвіжіший номер журналу "РІА-Львів" безкоштовно!

Лесик Дацюк: «Мої пісні, як коньяк – чим довше стоїть, тим більше людям подобається»

Один із найдорожчих гостей «RIA-Львів», засновник і вокаліст легендарного гурту «Лесик Band» Олександр Дацюк зараз із ностальгією згадує шалені 90-ті, коли його пісні ставали народними, а цитати – крилатими. Незважаючи на таку популярність, Лесик, як його усі називають, жодного разу не страждав зірковою хворобою. Навіть під час інтерв’ю він і словом не обмовився про звання Заслуженого артиста України, яким його удостоїли влітку цього року. Представляємо вам Лесика Дацюка – відвертого, геніального і справжнього.

-         Лесику, розкажіть, як Львів впливав на Вас як на музиканта?

-         Львів був не тільки культурним центром. Він був моїм подихом, якщо у тому розібратися. Я корінний львів’янин, навіть народився у тому приміщенні, де зараз Головна пошта. Як розумієте, увесь центр був у моєму діапазоні. Коли я ще був молодим, пам’ятаю, звідси просто не виїжджали югославські та мадярські гурти, бо тут не можливо не творити. Насправді, Львів на мене дуже впливав. Якби я народився у якомусь іншому місті, то співав «попсу». Якщо би взагалі щось співав. Тут дуже багато джерел для натхнення, багато талановитих людей. Я звідси ніколи нікуди не поїду. Як то кажуть, кохання не залишу.

-         Маєте улюблені місця у Львові?

-         Та будь-яке місце тут має свій неповторний колорит. І Високий Замок, і Вірменська вулиця… Та що там говорити – куди не тикнеш, там Львів гарний. Окрім спальних районів, де уже немає на що дивитися. Хіба тільки на тих «доїжджєючих».

-         Після довготривалої перерви у творчості Ваші пісні втратили зміст?

-         Мені здається, що вони як коньяк – чим довше стоїть, тим більше людям подобається. Знаєте, найбільше мене дивує, що навіть молодь зараз слухає мої пісні. Я ж завжди орієнтувався на слухача свого віку, ну може трохи молодшого… Та ні, не думаю, що пісні втратили зміст.

-         У чому тоді Ваш секрет? Як написати пісню, яка буде актуальною для різних поколінь?

-         Думаю, тут секрет у щирості. Тоді ж не було жодної комерції. Відповідно, я не писав за гроші. Що бачив, про те і співав. І, зауважте, писав не про якогось там Павла чи Петра, як то «Брати Гадюкіни» любили, а писав від себе. Нікого не ганьбив піснями, хоча й основний їхній заклик звучав так: «Подивіться на себе!».

-         Розкажіть, як Ви починали музичну діяльність.

-         Спершу, як і у всіх нормальних людей, писав лірику. Потім я подумав: «Для чого мені повторювати те саме Івасюкове чи Білозірове?». Тоді й почався етап таких смішних форм. Десь у 1989 році до мене підійшов Гарік Кричевський і каже: «Лесюню, на заводі №129 буде конкурс гумористичної музики. Піди, заспівай там щось». А я писав тоді таке як, наприклад, «Журавлі у небі»… Так, то було ще з тих років. Взагалі, більшість пісень з того часу, коли гурт ще називався «Внуки Львова», але то вже хіба старожили пам’ятають. Ну от, тоді я виступив і зайняв перше місце. Певно через те, що співав я «стьоб», а це було новинкою. Взагалі-то я ще у школі зрозумів, що хочу бути музикантом. У мене зароджувалися пісні, і я не знаю, звідки. Просто такий є стан. Чим щиріший – тим крилатіша пісня. Тоді у мене на клавішах грав покійний Кузьмінський. У Львові, якщо чесно, серед професійних музикантів, у котрих є так званий дриґ класичного рок-н-ролу, немає таких, які б не грали у «Лесик Band». У мене навіть працював такий собі пан Войтек, який колись був музичним керівником «Червоної рути». А потім була ланцюгова реакція: утворилися «Брати Гадюкіни», Бебешко почав розкручувати свою Віку… А тепер той з оленями небритими і неголеними – ну то взагалі щось незрозуміле, така собі «відрижка» наших минулих напрацювань. Він просто не з того русла, не з тої каші.

-         А що, учасники гурту «Тік» порівнюють свою творчість із Вашою?

-         Та хтось мені казав, що ніби так. Ніби у них та ж похідна. Бо я Інтернетом взагалі не користуюся. Навіть не знаю, як комп’ютер вмикається, а це мені, звісно, щастя не робить.

-         А зараз бачите якихось послідовників?

-         Чесно кажучи, ні. Але багато професійних музикантів роблять кавери на мене. Інколи то дуже оригінально. У нас тоді апарат був не такий і студії зовсім інші. Та що там згадувати – було дуже важко… Мені надзвичайно приємно, що люди нас повторюють.

-         Вас пригнічує те, що зараз «Лесик Band» менш популярний, аніж у 90-х, коли про гурт знали і говорили всі?

-         Не знаю. Я залишився самим собою. А що таке популярність? «Лесик Band» – це явище. Воно має з’явитися і зникнути. Якщо людям це подобається, вони будуть тримати у пам’яті. А зараз де робити концерти? Ми ледве з тими, що у нас є, зводимо кінці. Якщо є можливість, то залюбки нею користуємося. Наприклад, недавно ми виступали на фестивалі «Богданові звитяги» у Городку. Тоді була дуже погана погода, але люди слухали, навіть діти залишалися біля сцени. То дуже приємно. Для якогось більшого розвитку треба спонсор і гроші. Зараз все не так, як у 90-х, бо люди не на своїх місцях. А що у Києві робиться? Там тільки брудом усі один одного поливають. Якби у нас кожна людина займалася тим, чим повинна, то було би все зовсім по-іншому: і музика, і футбол, і політика, і все на світі. А шоу-бізнес… Та то якийсь шабаш, при чому викривлений від московського. Звідти нічого не можна взяти, там нічому навчитися.

-         А якою була можливість розвиватися у 90-х роках?

-         Раніше були меценати. Навіть при Кучмі був такий закон: якщо людина допомагає комусь матеріально, то її звільняли від податків чи щось таке. А зараз допомагати просто немає змісту. Якщо хтось дізнається, що ти просто так роздаєш гроші, на тебе відразу «наїдуть» податківці, фінансова інспекція і ще купа незгідних із тим, що ти спонсоруєш якісь «Лесик Band’и», коли країна бідує. Змінюється час, і я в тому не винен. Зараз частіше заробляємо корпоративами, бо якось мусимо жити.

-         Коли Ви починали співати у своєму стилі, з’являлося багато критики?

-         Та критика була завжди. Особливо від тих, хто взагалі не міг робити чогось свого. Але, що найцікавіше, часто з’являлися співавтори, які собі приписували мої успіхи. Але то таке… Бо є люди, і є людиська… Окрім того, я запровадив суржик у піснях з виховною метою, щоб народ знав, як не треба говорити. Тоді багато хто казав, що я взагалі «дупля не даю» і співаю, що мені захочеться.

-         Ви часто гастролювали за кордоном. Як Вас там зустрічали?

-         Там я почувався, як біла людина. Вони чули, що приїжджає «Лесик Band», який випустив більше, ніж два альбоми, і все – аншлаг забезпечено. Часто навіть ми планували один концерт, а міський голова просив, щоб ми відіграли два, бо всі люди не вміщалися. Та то не можливо навіть порівняти із тим, що було в Україні…

-         Невже тоді взагалі не виникало бажань залишитися десь там і продовжувати працювати у такому ритмі?

-         Пропозицій у мене було дуже багато. У Польщі, наприклад, мене запрошували вести вокально-інструментальний ансамбль, у Чехії щось пропонували, у Бельгії просили бути диригентом. Ну, як то кажуть, знав би прикуп – жив би в Сочі. Якби повернути час назад, то я би навіть не роздумував. Тоді я просто думав, що в Україні буде розвиток. Всі були настільки патріотично піднесені, що, здавалося, все буде краще і краще. Але наша нація любить, щоб все їй падало з неба.

-         Був такий період, що Ви зрозуміли, що стали легендами?

-         Та ні. Про таке взагалі ніхто ніколи не думав. Я просто писав те, що бачив. Не було ніякого спеціального піару. Були просто професійні музиканти з хорошою музичною освітою. Бо то тепер позакінчують фізичні факультети, всього алфавіту не вимовляють, а вже страшні зірки… В мої часи кожен гурт мав індивідуальність, тому я завжди любив професійну музику. Знаєте, мені часом здається, що люди слухають незачесану музику, бо їм здається, що вони зможуть повторити те саме.

-         Лесику, а це у Вас дійсно була перерва? Ви взагалі не працювали гуртом?

-         Звісно, що працював. Я просто став недоступним до простого слухача. Зараз ми завершили роботу над альбомом «Тетянин день». Він уже повністю готовий, залишилося тільки знайти гроші, щоб його випустити. Я думаю, Бог допоможе, і нам все вдасться. Зате я зрозумів, що найлегше у випуску альбому – це написати пісні (сміється). Тут ще один фактор: не хочу, щоб сторонні люди нажилися на нашому проекті. Ще розповім про такий випадок. Один дуже відомий тепер пан, який колись продавав «піратські» записи на Краківському ринку, сказав, що завдяки мені купив трьохкімнатну квартиру і уже вчетверте змінив меблі. Це було дуже неприємно чути. Справа навіть не у матеріальній базі, а у тому, що людина цим ще й хизується.

-         Відчуваєте зараз відповідальність перед слухачами?

-         Тільки вдячність. Приємно, коли ти потрібен, коли тебе хтось любить. Спитали одного: «Що таке пекло?». А він і каже: «Пекло – це життя без кохання». Так і у мене.