Віктор Морозов: творчість без рецептів

Люди сприймають тільки те, в чому є душа. Приблизно так мислить найвідоміший львівський батяр, популярний перекладач Віктор Морозов, який, під час останнього візиту до Львова, з радістю погодився на інтерв’ю для рубрики «Люди Львова».

- Пане Вікторе, чому саме музика?

- Я народився у місті Кременець Тернопільської області. Там батьки віддали мене до музичної школи «на фортепіано». Потрібно було постійно грати нудні гами, а я терпіти не можу нічого одноманітного. Спершу я грав, потім почав бунтувати. Батьки тоді зробили ще «краще» і перевели мене «на баян». Десь рік-півтора я ще промучився, а потім взагалі кинув музичну школу. І, більше того, зненавидів музику до глибини душі. Пізніше, десь у 6-7 класі, мій брат, який приїжджав до нас в гості, показав, як шукати закордонні радіостанції. Ну якщо старший брат каже, то, певно, треба послухати (сміється, – ред.). Багато що мені сподобалося, почав цікавитися музикою. Знайшов гітару, яка чудом опинилася у нас вдома. Але навіть не знав, як її налаштувати. Зібрав в Кременці музикантів, які так само «тямили» в музиці, як і я. Знайшов пісню, яка нам підходила. То була «Wild Thing» гурту «The Troggs». Якраз тоді у школі був якийсь ленінський чи комсомольський вечір. От я і сказав вчительці, що зібрав гурт і ми хотіли би виступити. Вона думала, що ми вийдемо і будемо співати «Лєнін такой маладой…». А ми вийшли, вклонилися і почали грати рок. Вчителі зблідли, зате дівчата були у захопленні. Ми стали кумирами. Тоді я зрозумів, що моє призначення – музика. Тому і вирішив, що буду далі продовжувати свою «кар’єру».

- Можливо, виступали на танцях?

- Ясна річ. Пригадую один смішний випадок, коли вирішив вийти на сцену без інструмента і заспівати під акомпанемент інших музикантів, які грали на танцях. Я вивчив пісню, вийшов на сцену і з розпачем зрозумів, що музиканти грають не в тій тональності, в якій я тренувався. Всі почали сміятися, у мене був такий собі ганебний провал.

- А як починався Ваш період львів’янина?

- Я їхав до Львова дуже гордий, адже у мене вже був свій гурт. Удосконалив гру на гітарі, зібрав трохи кращих музикантів і заснував гурт «Quo vadis» ( з лат. – «Куди йдеш», – «RIA-Львів»). Потім утворилася «Арніка». У 1972 році ми перемогли на Всесоюзному телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» з піснею «Чорна рілля ізорана». Ми приїхали з Москви, думали, що нас зустрічатимуть з оркестрами… Втім, гурт хотіли розігнати, бо пісня виявилася націоналістичною. Було дуже багато проблем, мене вигнали з останнього курсу університету. Ще й опублікували мій вірш у самвидавному альманасі «Скриня»… Тепер думаю, що все сталося так, як треба. Якби мене не вигнали з університету, я напевне працював би вчителем. З того часу я повністю переключився на музику. Працював у «Ватрі», «Смерічці», з Ігорем та Оксаною Білозірами, Назарієм Яремчуком, Володимиром Івасюком. Був мистецьким керівником театру-кабаре «Не журись!», записував спільні альбоми із гуртами «Червоний кут», «Мертвий півень» і батяр-бендом «Галичина». Отаке в мене було насичене музичне життя.

- Розкажіть про своїх студентських друзів. Як вони впливали на Вас і Вашу творчість?

- Мені дуже пощастило, адже я оселився у гуртожитку разом із культовим поетом Олегом Лишегою. Ми з ним досі товаришуємо. Через нього я вийшов на Грицька Чубая, який мені привив смак до європейської культури. Він якимось чином діставав з-за кордону цікаві книжки, платівки, ми знайомилися із тим мистецтвом, яке було для інших незнаним. Тоді я почав писати музику. Моя перша пісня була на слова Олега Лишеги.

- Ви колись займалися роботою, яка була Вам не до душі?

- Звичайно. Тоді, коли розігнали «Арніку», мене виховували «робочим класом». Працював вантажником, кур’єром, бухгалтером. Мені було нудно, я постійно запізнювався, мене часто прикривали.

- Що у професії музиканта приваблювало найбільше?

- Як я вже казав, шанувальниці. Потім, коли почав писати серйозніші пісні й тексти, хотів донести до слухачів щось важливе. Щодо шанувальників, то теж бувало по-різному. Іноді траплялися виступи, на які приходили люди, далекі від того, що я хотів запропонувати. Раніше, під час «Арніки», я дуже любив виступати на концертах, де була тільки молодь. Старші люди просто сиділи і слухали без емоцій. Часто я взагалі відмовлявся від таких концертів. Зараз все зовсім інакше. Люди звикли до різних стилів. І переважно знають, на який концерт ідуть.

- А що найважче у Вашій роботі?

- Весь час підтримувати форму і постійно намагатися вигадати щось нове. Просто, якщо з дня на день робиш одне й те саме, люди звикають, і їм стає нецікаво. Втім, треба слухати не публіку, а себе. Потрібно робити те, що відчуваєш. Якщо дійсно це зроблено добре, рано чи пізно знайдеться коло шанувальників. А інакше ти перетворишся з митця на ремісника, який буде тільки задовольняти потреби публіки.

- Ще одна справа Вашого життя – переклади. Після прочитання якої книжки зрозуміли, що Вам під силу таке заняття?

- Смішно у тому зізнаватися… Колись хтось привіз з-за кордону «Плейбой», де публікували дуже цікаві еротичні оповідання. То були мої перші спроби. Далі все стало трохи серйозніше. Десь у 1975 році, якраз коли ми були на гастролях в Індії, вийшов фільм жахів «The Exorcist». Я купив книжку і читав її в готелі. І так мені було страшно, що я всю ніч не вимикав світла. Зі злості на себе самого, вирішив налякати й інших музикантів. Почав для них перекладати. Потім той переклад побачив Микола Рябчук і частину його опублікував у часописі «Всесвіт». Це, до слова, був перший у Союзі переклад жахів.

- А як було з «Алхіміком»?

- Це вже пізніше. Десь наприкінці минулого століття, коли з музикою у мене було трохи спокійніше, мені дали почитати «Алхіміка» Пауло Коельо англійською мовою. Мені сподобалося, така собі історія на кшталт «Маленького принца». Потім виявилося, що ніхто з моїх знайомих навіть не чув про такого Коельо, що мене ще більше заінтригувало. Почав перекладати, звіряючи з португальським, оригінальним текстом. Що цікаво, потім в книжці написали: «перекладено з португальської». Тепер про «Гаррі Поттера», на якого я, знову ж таки, натрапив випадково. Оскільки ні російського, ні українського перекладів не було, я вирішив запропонувати його видати Іванові Малковичу. Він довго вагався, але врешті погодився. У мене навіть був план українізувати дітей. Я хотів, щоб українськомовна книжка вийшла швидше, ніж російська. Думав, діти подивляться фільм, візьмуться читати книжку і українізуються. Але все затягнулося, і ми трохи запізнилися. Потім довелося наздоганяти і вже три останні книжки ми видали швидше. Ми з Малковичем потім отримували багато листів подяки, тож певною мірою моя мрія здійснилася.

- Наскільки Ваші переклади суб’єктивні?

- Тут дуже складно, і завжди потрібно шукати золоту середину. Насамперед, це твір автора і його не можна перекручувати або вигадувати щось своє. Треба максимально передати авторську ідею і зміст, але не робити переклад занадто штучним. Твір має читатися так, ніби він відразу був написаний українською.

- Як Вам це вдається?

- Буває по-різному. Насамперед, у мене дурнувата методика: я перекладаю твір, не читаючи його. Якщо вже прочитаю твір, мені стане не цікаво і, швидше за все, я його не перекладатиму. А так, мене захоплює, і я перекладаю вже по ходу. Буває, що потрібно багато чого переписувати, бо втрачається сенс. Також часто стається так, що годину/день/тиждень «б’єшся об стінку» над якоюсь фразою, а нічого не виходить. А інколи все легко і швидко.

- Розкажіть про головний проект у Вашому житті. Він уже реалізований?

- Поки що, це моя донька Мар’яна Садовська. Недавно одна дівчина сказала мені, що Мар’яна – один із моїх найкращих творів. То було дуже приємно. Ще й в липні була прем’єра її твору «Чорнобиль» у Києві, а потім у Нью-Йорку. Я надзвичайно гордий за свою доньку.

- Зараз намагаєтеся на неї впливати?

- Ні. Вона вже доросла самостійна жінка і може чинити на власний розсуд. Хіба сама щось спитає. Раніше підказував, коли потрібно рухатися далі.

- Взагалі, вистачає часу на всіх дітей?

- Мушу зізнатися, що коли я ще був молодий, і народилися Мар’яна та Інна, я майже не мав на них часу… У мене постійно були гастролі. Тепер я все надолужую. У мене з дружиною Мотрею зараз дві донечки-двійнята Зірка і Квітка, і я стежу за їхнім розвитком з того часу, коли вперше побачив їх на екрані під час УЗД. Це щось неймовірне. Зараз їм 8 років, і вони продовжують мене тішити. На щастя, можу проводити з ними багато часу.

- Окрім батьківства, чим займаєтеся?

- Цього року вийшло 4 моїх переклади. Також працюю над музичним проектом «Вечірній мед» авторства Костя Москальця. Пісні вже готові, але потрібно зараз попрацювати над аранжуванням.

- І на завершення, маєте улюблені місця у Львові?

- Так, це будинок №18 на вулиці Руській, де я мешкаю. Там виходжу на балкон і милуюся прекрасним видом. Люблю насолоджуватися Львовом. Мені тут все подобається, адже у Львові я провів більшу частину життя.

Ірина Павлюк

«РІА-Львів», №40